Час

Онук дивився на свого старенького дідуся.

— Дідусю, а коли ти був таким маленьким, як я? — запитав він.

— Ой, онучку, давно, — погладив дід свою білу бороду. — Років шістдесят тому. Навіть не віриться, що й було це колись. Час швидко летить.

— Дідусю, а хто придумав час? Той, хто придумав годинник? — продовжував цікавитися маленький онук.

— Звісно, ні! — заперечив дідусь. — Годинники вигадали люди, щоб зловити час і не спізнюватися на роботу й на побачення. А час — він був іще до цього.

— А його можна побачити, помацати? — не вгавав онук.

— А давай ми з тобою вийдемо на вулицю і подивимося! — запропонував дідусь.

Вони взялися за руки, такі схожі один на одного, тільки дуже віддалені за часом, і вийшли з дому.

День був теплим і ясним. Сонце щедро дарувало природі свої промені. Воно погладило діда й онука по головах.

— Дивись, — сказав дідусь. — Сонце від Землі розташовується далеко-далеко. Сонячному променю, щоб долетіти до нашої планети, потрібен час.

— А скільки часу? — внучок ловив у долоні сонячне світло.

— Приблизно вісім-дев’ять хвилин. За цей час ти встигнеш з’їсти яблуко, — сказав дідусь і простягнув хлопчикові рум’яний плід.

Онук їв яблуко й уявляв, як сонячний промінь виходить із будинку-Сонця і, ніби веселий хлопчик, з’їжджає з гірки на землю. А за той час, поки яблуко їлося, сонячний промінь уже міг дістатися дуже далеко.

— А ти казав, дідусю, що тобі вже багато років, а мені — мало, тільки шість. А що таке — років? — запитав онук. — Як можна зрозуміти, скільки тобі років, якщо мама не скаже?

— Сядьмо на лавочку в садку й запитаймо в нашої Землі, що таке рік. Нехай вона нам розповість.

Дідусь повів онука в сад, вони знайшли лавочку, дідусь сів на неї, а онук заліз із ногами й поклав голову дідові на коліна.

— Ти заплющуй очі, онучку, — сказав дід. — А я попрошу Землю розповісти тобі про земні роки, про час.

Хлопчик заплющив очі й побачив перед собою велику круглу Землю. Вона усміхалась і повільно оберталася навколо себе.

— Навіщо ти обертаєшся навколо себе? — запитав хлопчик.

— А ти подивися, де Сонце, — сказала планета.

Сонце було досить далеко від землі. Хлопчик також побачив інші круглі планети, які теж оберталися навколо себе.

— Зверни увагу, — сказала Земля, — що той мій бік, який повернутий до Сонця — освітлений, а інший бік перебуває в темряві. Так я створюю день і ніч. Вдень усі люди активні: їдять, займаються різними справами, граються, спілкуються, а вночі всі сплять і відпочивають, щоб відновити сили. Це час дня і час ночі.

Хлопчик уважно дивився. А й справді, всі частини Землі поступово то освітлювалися, то спливали в темряву. Ще малюк звернув увагу, що і Земля, й інші планети не тільки обертаються навколо себе, вони ще й повільно обертаються навколо Сонця. А ті, що ближче до Сонця, обертаються швидше.

Наша Земля неспішно обходила Сонце по колу.

— А ось це вже називається рік — коли планета робить один повний оберт навколо Сонця, — сказала Земля. — Придивися, що відбувається в різні періоди мого спілкування із Сонцем.

Хлопчик дивився.

Коли Земля була найближче до Сонця, наставало літо, розквітали квіти, зеленіли трави, дозрівали плоди. Коли Земля трохи віддалялася від Сонця, наставала осінь, листя жовтіло й опадало, висихали трави. Коли Земля сильно віддалялася від Сонця, наставала зима: все засинало, вкривалося білим снігом, а воду сковував лід, було морозно. Коли Земля знову починала наближатися до Сонця, наставала весна: сніг танув, квіточки підіймали свої голівки і зелені травинки виглядали з ґрунту. І тільки на полюсах, зверху і знизу Землі, завжди залишалися сніги й льодовики.

— Рік містить триста шістдесят п’ять днів і ще кілька годин, — сказала Земля.

Хлопчик поки що не міг полічити так багато днів.

— Щоб тобі було легше, — усміхнулася Земля, — можна вести лік за місяцями й порами року. Ти вже бачив, що є чотири пори року: весна, літо, осінь і зима. У кожній порі року по три місяці. Так ось, щоб вийшов рік, потрібно скласти разом усі місяці всіх пір року.

— Вийде… М-м-м. Дванадцять місяців? — порахував хлопчик. Він умів лічити до двадцяти.

— Правильно! — похвалила Земля. — А щоб дізнатися, коли твій наступний день народження, потрібно знати, в який день і в який місяць року ти народився, тоді тобі не потрібна буде мамина підказка.

Хлопчик здивовано кліпав очима. Виявляється, он як усе просто.

— А можна час повернути назад? — запитав раптом хлопчик. — Мій дідусь уже старенький, він часто хворіє і вже не може швидко бігати. Чи можна йому знову стати молодим?

— Природа так влаштована, що все старіє. І люди, і дерева, і каміння, — відповіла Земля. — І навіть я, планета. І наше Сонце. Ніхто не може повернути час назад. Але на зміну людям, деревам, зіркам, що постаріли, народжуються і приходять нові. Ось ти, наприклад — продовження свого дідуся.

А через багато років ти й сам будеш дідусем і прийдеш в сад посидіти на лавочці зі своїм онуком. А тепер біжи до дідуся, щоб ваш спільний час був сповнений любов’ю.

— Зачекай! — попросив хлопчик. — Розкажи мені, що таке година, хвилина, секунда. Люди іноді так говорять про час, але я не зовсім розумію, що це.

— Гаразд, — сказала Земля, підставляючи Сонцю свої боки. — Уяви собі довгий відрізок часу. Щоб не загубитися в ньому, люди розділили день і ніч на години. Пам’ятаєш дванадцять місяців? Так само день має дванадцять годин, і ніч має дванадцять годин. Разом день і ніч називаються добою. Годину люди розділили на хвилини. В одній годині міститься шістдесят хвилин. А в одній хвилині — шістдесят секунд. Щоби було зрозуміліше, нумо поміркуймо, що можна зробити за цей час.

Хлопчик кліпнув.

— Ти кліпнувнув за секунду, — сказала Земля. — Якщо кліпнеш шістдесят разів, пройде одна хвилина. За хвилину можна з’їсти цукерку, обійняти маму, посадити насінину в землю. А за годину можна зробити дуже багато добрих справ. Наприклад, зібрати ягоди, скупатися в річці або допомогти мамі готувати обід. Головне — не гаяти час даремно, — підморгнула хлопчикові Земля.

— Я зрозумів! — зрадів він і нетерпляче попрощався із Землею. — Мені потрібно до дідуся!

Земля помахала йому зеленою гілкою дерева.

Коли хлопчик розплющив очі, його голова так само лежала на дідусевих колінах. Він схопився і обійняв діда. Дід теж обійняв онука.

— Дідусю! — квапливо заговорив онук. — Я зрозумів, як можна доторкнутися до часу. Час — це ти і я, моя мама, наш сад. Усе, що нас оточує — це і є наш час. Адже через багато років усе буде вже інше.

Дідусь погладив онука по голові. Йому теж подобалося торкатися до часу. Він був живий, теплий і улюблений.

Сонечко знову гладило їхні голови, а Земля усміхалася.

Відкрийте всі таємниці нашого чарівного лісу!

Бібліотека авторських "Живих казок" чекає на вас!
Сотні корисних історій для розваг і розвитку дітей.
Перегляньте наші казкові ТАРИФИ — вони вас приємно здивують.
Подаруйте дітям радість, задоволення і користь!