Дерево росте

Птах ніс у дзьобі горіх. Спершу він думав його з’їсти. Розбити тверду шкаралупку, витягти смачну серединку… Але потім вирішив що сховає горіх у землю, а коли настануть голодні часи, тоді його й дістане. Адже зараз скрізь є ще багато всього смачного.

Птах знайшов гарне місце: ґрунт там був м’який, чорний, пригожий. Розгріб він лапками ямку, обережно поклав туди горіх і дзьобом розрівняв над ним ґрунт.

А в шкаралупі горіха, у самій середині смачного плоду, жив маленький паросток. Він був схожий на крихітного черв’ячка і спав.

Йшов час. Горіх поливали дощі й пригрівало сонце. У м’якому ґрунті йому було тепло й добре, він дедалі більше насичувався вологою, тож паросток усередині прокинувся. Він ріс, розширювався і тиснув на стінки плоду зсередини.

«Я збільшуюся! — думав маленький паросток. — Мені вже тісно в моєму маленькому будиночку! Ой, як же я буду жити без будиночка?»

Паростку було страшно. Але він усе ріс і ріс. І якоїсь миті шкарлупки лопнули й будиночок розпався.

Зате в паросточка з’явився корінець, схожий на хвостик. Корінець почав рости вниз, углиб ґрунту, і вбирати з нього цілющі соки й мінерали. Тоді паросток відчув, що він міцнішає, і готовий врешті вийти й подивитися, що відбувається там, у великому світі. Спершу з ґрунту показалася спинка паростка — біла стеблинка, схожа на петельку. Під променями сонця стеблинка швидко ставала зеленою, бо сонечко забарвлює рослини, і дуже часто — у свій улюблений зелений колір.

Невдовзі паросток наважився підвестити голівку й ручки-листя із землі. Ой, як же тут, нагорі, було світло! Паросток спочатку заплющив очі від яскравого сяйва, але потім простягнув ручки-листочки до сонечка, і воно озеленило їх.

— Як цікаво! — вигукнув паросток, роздивляючись простір навколо себе.

Світ був сповнений звуків: співали птахи, дзижчали жуки й мухи, гавкали собаки, свистів вітер, діти щось голосно обговорювали неподалік.

Величезні дерева височіли над маленьким паростком, трави стелилися врівень із ним, квіти згори розмахували різнокольоровими пелюстками, чудові метелики пурхали над галявиною, а руді білченята пустували під кущами.

Паросток зрозумів, що він зовсім маленький, а дерева над ним були такі могутні й високі, що йому доводилося закидати голову, щоби подивитися, де ж закінчуються їхні крони. Паросточку здавалося, що дерева торкаються сонця і п’ють його теплі промені, як він п’є корінням сік землі. І навіть можуть погладити сонце своїм гіллям.

Усі квіти теж були вищими за паросток і здавалися йому різнокольоровими величезними кулями.

Але час минав, і паросток витягувався все вище і вище. Ось він уже дивився згори на квіти і навіть кущі, і дивувався, що вони насправді не такі вже й високі, як йому здавалося раніше. Паросткові рученята перетворилися на дві гілочки, на яких виросли прохолодні запашні листочки. Паросток похитував ними й думав, чи зможе він злетіти, як птахи, аби ближче розгледіти місяць і зірки. По його гілочках іноді повзали маленькі жучки, на листі відпочивали різні комашки. Паросток завжди був радий гостям і ніжно погойдував їх у своїх долонях.

Одного разу настали холоди, сонце дедалі рідше з’являлося на небі, зате вітер став сильним і холодним. Часто йшли дощі, і всі дерева та кущі навколо пожовкли, а деякі почервоніли й почали потихеньку знімати свої шати — скидати листя. Тільки сосни, як і раніше, стояли зелені, бо свої листочки-голочки вони не збиралися скидати.

«Спати, спати, спати… », — шепотіли одне одному дерева.

Паросток теж відчув, що корінці, які тепер стали схожі на гілочки, що ростуть вглиб землі, тягнуть соки й мінерали дедалі повільніше, все навколо сповільнюється: метелики зникли, квіти зів’яли, трави пожухли, навіть птахи перестали радісно співати. Паросток теж скинув обважніле й пожовкле листя й почав засинати.

Пішов сніг і накрив усе пухнастим білим покривалом. Дерева й кущі притихли й рух життя в них теж притих — їм снилися чарівні сни. Ніхто нікуди не ріс і не тягнувся.

Але йшов час — і знову яскраво засяяло сонце. Паростку здалося, що минула всього одна ніч, бо він спав. Але товсте біле покривало тоншало, а світловий день ставав довшим. Коріння паростка потягнуло із землі нові соки з новими мінералами, й паросток розплющив очі. Маленькі травинки пробилися крізь тонке біле покривало, і незабаром воно зовсім зникло під ними.

Квіти підвели свої голівки й розкрили пелюстки. Бджоли загули під гіллям. Багато дерев зацвіли, і так красиво! Наш паросточок завмер від подиву, а потім як почав рости! Тягнутися до сонця, до неба, до зірок!

Його корінь став довгим і гіллястим, а стовбур зміцнів і став товстішим.

Незабаром паросток вже можна було назвати деревцем. На його розлогому гіллі стрибали білченята й сідали птахи і співали йому пісні. А паросток усе ріс і ріс, розгалужувався під землею його корінь, листя на гілках ставало дедалі більшим, а квіти й трава згори вже здавалися йому геть маленькими. Кущі теж залишилися десь унизу. Але до сонця горіх наш ще не дотягнувся і не міг погладити його своїми гілочками.

… Минуло кілька років, і наш горіх разом із іншими деревами зацвів. Щоправда, його квіти були зеленими і схожими на довгі сережки, а не на квіти. Але комашкам і бджілкам вони теж подобалися. І вітер любив бавитися з квітами, він здував із них пилок і перетворював його на жовту хмарку. Але вітер не просто так це робив, він знав, що запилення перетворює квіти на маленькі плоди.

Горіх зі здивуванням помітив, що на його гілках замість зелених сережок з’явилися маленькі зелені кульки.

«Це дітки! — зрозумів горіх. — І я мушу про них подбати!»

Він взявся шукати корінцями найсмачніший сік землі й напувати своїх діток, що мирно підростали у тоненькій і ще м’якій шкаралупці й нічого не знали про великий світ. Листям горіх відганяв шкідливих черв’ячків, які так і норовили залізти всередину горішків і з’їсти їх. Черв’ячків також відганяли птахи, які звили гніздо в густому гіллі горіха. Вони охороняли деревце.

Якось горіх глянув униз і не побачив квітів, тільки далекий зелений трав’яний килим і плями кущів. Він озирнувся навколо і зрозумів, що став вищий за багато дерев, а вони дивилися на нього знизу догори.

«Коли ж я встиг так вирости?» — здивувався горіх і поглянув у небо.

Хмари, що пропливали поруч, подекуди трішки торкалися його, але сонце було так само далеко. І зірки теж не наблизилися, хоча тепер горіх бачив їх краще, адже інші дерева вже не затуляли йому огляд.

Небо виявилося неосяжним. Та й земля теж була не такою маленькою, як горіху здавалося раніше. Тепер він бачив не тільки свою галявину, а й ліси, поля, сади й будинки, людей і звірів, птахів і хмари.

Він грів листя під ласкавим сонцем і ростив діток. Він дивувався, як із маленького зернятка може вирости таке величезне, могутнє дерево, живлячись лише соками землі, світлом сонця і зірок, співом птахів і красою природи навколо…

Тепер він знав, що в кожній його дитинці — у маленькому плоді — спить крихітний черв’ячок-горішок, який, якщо впаде в благодатний ґрунт, виросте розлогим деревом. І він бажав кожному зі своїх діток щасливої долі й радісних відкриттів.

Відкрийте всі таємниці нашого чарівного лісу!

Бібліотека авторських "Живих казок" чекає на вас!
Сотні корисних історій для розваг і розвитку дітей.
Перегляньте наші казкові ТАРИФИ — вони вас приємно здивують.
Подаруйте дітям радість, задоволення і користь!