Гумовий час

«Знову нічого не встигаю!» ― думала Аня, повертаючись додому шкільним автобусом. Усі її друзі вже давно вийшли і розійшлися по домівках, а вона залишилася в автобусі сама, бо дорога до її дому була найдовшою. Вуличні пейзажі один за одним миготіли за вікном, розбавляючи похмурі думки дівчинки. «І чому час не гумовий?!» ― подумала Аня, думка здалася їй такою теплою і привабливою, що дівчинка замріяно заплющила очі і занурилася у світ своїх фантазій. Коли Аня розплющила очі, за вікном був той самий краєвид, як і кілька зупинок тому. «Нічого не розумію. Ми зупинилися? ― здивувалася вона. ― Та ні, начебто рухаємося». Але й іще через кілька зупинок пейзаж за вікном не змінився. Дівчинка занепокоїлася. ― Підкажіть, будь ласка, коли ми приїдемо? ― звернулася Аня до водія автобуса. ― А ви кудись поспішаєте? ― усміхнувся водій. ― Рухаємося потихеньку, колись приїдемо. ― Але чому потихеньку? Тут же немає заторів! ― заперечила дівчинка. ― Тому що ми потрапили в гумопластичний континуум. ― Куди-куди? ― сторопіла Аня. ― Гумопластичний континуум ― це таке місце на кшталт Бермудського трикутника. Тільки тут час не прискорюється, а дуже сильно сповільнюється. Він стає нібито гумовим, ― пояснив водій.