Космос

Ніч у долонях принесла зірки й розсипала їх у небі.

Зірочки розбіглися всюди й почали займатися своєю улюбленою справою: світити. Проте не всі вони були такими сумирними — комусь неодмінно хотілося кудись бігти, або навіть летіти. Тоді вони розліталися в різні боки і починали гасати небом туди-сюди, скрізь зазирати і втручатися в усі справи.

Наприклад, одна зірка, що називала себе Умою, вирішила піти до всіх зірок у гості, з усіма перезнайомитися і визначитися, де ж вона хоче жити в незвіданому космічному просторі. Бо зірочка була неспокійна й до того ж дуже допитлива. Тож вона прихопила із собою зоряного печива й почала розбіг.

«З кого ж почати? — думала Ума, роздивляючись сусідів. — Напевно, ось із цих, що ближче!»

Ближче до неї розташувалися на своїх місцях двоє небесних тіл. Вгодованих таких тіл, великих, як кулі. Щоправда, одне було меншим, а інше — більшим.

Те, що більше, було досить поважне, повільне й без поспіху оберталося навколо себе. А менше кружляло не тільки навколо себе, а ще й навколо свого поважного сусіда.

— Привіт! — привіталася з ними Ума. — Нумо знайомитися! Я тільки нещодавно народилася і ще нікого тут не знаю, проте маю пакуночок зоряного печива! Розкажіть мені про себе, а я вас пригощу!

— Ну гаразд, — відповіло поважне небесне тіло й усміхнулося. — Я — планета. Велике зоряне тіло. Я обертаюся навколо величезної гарячої зірки, яку звуть Сонце, щоби прогріти всі свої боки. Бо якщо не обертатися, то на одній моїй частині завжди буде спека і все згорить, а в іншій частині завжди буде холодно і все замерзне. Розумієш мене?

Зірочка Ума закивала. Авжеж, вона розуміє: треба обертатися. Рух — це життя.

— А навіщо ти кружляєш навколо себе? — запитала вона.

— Це щоб я і все живе на мені могло поспати: один півоберт — це день, коли ми милуємося сонцем, другий — це ніч, ми спимо або дивимося в космос.

— А твій супутник? Чому він весь час мовчить? — поцікавилася Ума.

— Він не любить розмовляти. У нього свої завдання: висвітлювати мій простір ночами і створювати водні припливи й відпливи. Він дуже працьовитий і трохи розважає мене вночі, коли не видно сонця.

— А ген ті зірки вдалині — це хто? — запитала нетерпляча зірочка Ума.

— Це теж планети, й он там, і там! — сказала планета. — Усі планети, як я, кружляють навколо сонця.

Ума широко розплющила очі:

— Як це? Усі зірки — це не зірки насправді?

— У нашому світі є тільки одна зірка — це Сонце. А все інше — це планети, комети й метеорити. Вони відбивають світло Сонця, тому світяться. Але по-справжньому вони — не зірки.

Ума засмутилася.

— А я тоді хто? — запитала вона планету.

— Я поки що не знаю. Ти ще дуже маленька. Ось підростеш — подивимося.

Ума трішки засмутилась, але вирішила, що вона полетить далі і про все сама дізнається. Тому зірочка пригостила планету і її супутника зоряним печивом, двічі оббігла навколо них, набираючи швидкість, і рушила до великої зірки на ім’я Сонце.

Вона розігналася так, що злетіла, проте однаково до Сонця було дуже далеко. Дорогою Ума знайомилася із різними планетами й дедалі більше вивчала космос.

Ось їй назустріч трапилися такі ж, як вона, невеликі зоряні тіла. Тепер Ума вже не називала їх зірками. Тіла ці були веселі, різних форм та розмірів, і зовсім не круглі, як планети.

Вони весело перегукувалися між собою, свистіли й сміялися, ганяли одне за одним, збивалися, розліталися в різні боки і знову дружно кудись мчали.

«Які пустотливі тіла!» — подумала Ума й підлетіла ближче.

— Здрастуйте, пригощайтеся зоряним печивом! — вона простягнула їм повні жмені смаколиків. — Ви хто?

Зоряні тіла швидко розхапали печиво і в ту ж мить ум’яли його.

— Та ми такі ж, як ти, блукаючі або падаючі зірки, — відповів наймасивніший із них усіх. — Тобто ми не зірки, якщо мати на увазі Сонце, але ми й не планети. Ми — метеорити, складаємося з металу й каменю, літаємо в космосі, де хочемо. Іноді потрапляємо в повітряний простір планет — атмосферу — і там згораємо. Тому краще планети взагалі минати… Гайда з нами, буде весело!

— Ні-ні, спасибі, — ввічливо відмовилася Ума, — я мушу полетіти до Сонця й поговорити з ним!

Головний метеорит присвиснув і перезирнувся з іншими.

— Тоді щасливої дороги, ми так далеко не полетимо! — сказав він і помахав Умі.

Усі метеорити слідом за ним вирушили у свою подорож.

А Ума знову розігналася і злетіла. Що ближче наближалася вона до гігантської зірки Сонця, то їй ставало спекотніше і здавалося, що вона тане. Напевно, так воно й було, тому що в Уми з’явився сяючий хвіст, якого вона раніше не мала. Сонце видавало жар і викидало навколо вогняні хвилі.

— Стій, крихітко! — голосно гукнуло Сонце Умі. — Далі не можна, згориш!

— Але мені так багато потрібно дізнатися! — заперечила Ума.

— Я відповім тобі, — сказало Сонце, усміхаючись. Воно жило вже дуже давно і побачило безліч таких сміливців, як Ума. — Ти вже знаєш, що я — зірка. Зірки сяють і горять, ні від кого не залежать, але всім навколо світять і всіх гріють. Я — одна зірка в нашій галактиці, тобто в нашому видимому світі. А таких світів у космосі багато, отже й зірок теж багато, проте летіти до них дуже далеко. Можна постаріти й померти, але однаково не долетіти.

Ума засмутилася, їй було вкрай цікаво побачити й інші зірки. А Сонце вело далі:

— Зірки бувають різних кольорів. Найгарячіші зірки — блакитні, найхолодніші — червоні. Я — біла зірка, дуже гаряча. Тож швидше лети додому, крихітко, поки я не спалило тебе.

— Зачекай! — захвилювалася Ума. — Скажи мені, хто ж я!

— Ти — усміхнулося Сонце, — комета. Прекрасна комета із сяючим хвостом. Лети, сяй і зачаровуй усіх своєю красою.

Ума зраділа, помахала Сонцю хвостом і вирушила шукати інші комети, щоб літати із ними разом. Та й зоряне печиво в неї ще залишилося…

Може, разом з іншими кометами вона зможе дістатися до інших космічних світів.

Ума стрімко летіла вперед, і її сяйво залишало в космосі прегарний довгий слід.

Відкрийте всі таємниці нашого чарівного лісу!

Бібліотека авторських "Живих казок" чекає на вас!
Сотні корисних історій для розваг і розвитку дітей.
Перегляньте наші казкові ТАРИФИ — вони вас приємно здивують.
Подаруйте дітям радість, задоволення і користь!