Краса
— Мамо, я потворна? — сумно запитала маленька Змійка свою маму.
— Чому ти так вирішила, донечко? — здивувалася мама.
— Звірі та птахи завжди тікають від мене! — розплакалася донька. — А я ж їм тільки жучків і черв’ячків!
— Не плач! — мама-змія погладила доню хвостом по голові. — Ти найгарніша у світі змійка!
— Але ж усі тікають і кажуть, що я потворна. Або проганяють мене і навіть хочуть убити, — скаржилася та. — Зі мною щось не так?
— Звісно ні, — впевнено сказала мама-змія. — Вони нічого не тямлять у красі. От запитай у будь-якої змії чи в будь-якого змія, гарна ти чи ні.
— Я знаю, вони скажуть, що я гарна, — схлипнула Змійка. — Бо свої своїх захищають і підтримують. А я хочу дружити не тільки зі зміями.
Мама з подивом дивилася на доньку.
— А навіщо тобі всі інші? Дружи зі зміями! — мовила вона.
Донька кивнула. Мама лагідно обняла Змійку, і та заспокоїлася. Але бажання дружити з іншими звірами та птахами залишилося.
У Змійки все ж був один друг, який разом із нею любив грітися на камінчику ― великий Ящір. «Спитаю в нього, може, він підкаже!» — вирішила Змійка.
Уранці вона приповзла до нагрітого камінця. Друг Ящір уже був там.
