М’яч
Жабеня Смик грілося на пісочку. Воно відпочивало, бо щойно врятувалося від хижої щуки, яка переслідувала його в річці.
— Чому це всі хочуть мене з’їсти? — міркував Смик вголос. — Адже дружити цікавіше! Можна разом грати у квача, в хованки, у різні інші ігри…
— Просто всі дорослі — нудні! — пролунав поруч із ним тоненький голосок. — Вони тільки й роблять, що весь час шукають їжу!
Смик і не помітив, як на пісок поруч із ним вибралося крихітне жабеня.
— Мене звати Алька! — сказала крихітка і простягнула лапку для знайомства.
Смик теж відрекомендувався і потиснув маленьку лапку.
— А хіба не можна знову навчити дорослих гратись? — мовило жабеня Смик, підставляючи сонцю інший бочок.
— Я пробувала навчити своїх тата й маму, — зітхнула Алька, — тільки нічого не вийшло.
Жабенята замислилися і заплющили очі.
У цей час берегом брела чапля в пошуках їжі. Вона помітила безтурботних жабенят і тихенько підкралася до них. Вирішуючи, з кого почати, вона роззявила дзьоба. Раптом звідкись прилетів пружний червоний м’ячик і влучив чаплі просто в дзьоб. Він застряг там і чапля затанцювала, намагаючись виплюнути м’яч. Нажахані жабенята кинулись у воду і сховалися під латаття. Тільки оченята блищали з-під листка.
