Мікроорганізми

— Грушу треба помити! — як зазвичай, сказала мама Адаму.

— Ну, ма-а-а-ам! — запхикав хлопчик.

Він знайшов під деревом чудову соковиту грушу, але з’їсти її просто зараз не можна. Спершу слід було віднести її в будинок і помити. Адаму ж хотілося хрумати груші та яблука просто з дерева. Взяв фрукт — і біжиш із ним далі…

— На немитих фруктах живуть мікроби — крихітні невидимі істоти, — пояснювала мама дорогою додому. — Ми їх не бачимо, але вони нас бачать. Потрапляють у наш організм і створюють там хвороби.

Адам тим часом роздивлявся свої руки, намагаючись побачити мікробів. Цікаво, чи є у них зуби? Але на руках нічого не було, тільки трохи бруду, бо раніше хлопчик колупався в піску.

— Мамо, а мікроби бувають хорошими? — запитав він. — Чи вони тільки погані?

— Є, звісно, і хороші мікроорганізми, — відповіла мама. — Наприклад, усередині нас, ось тут у животі, в кишечнику, — мама поклала руку на свій живіт.

— Тут живуть хороші мікроби, які створюють затишок і тепло. Вони роблять так, щоб їжа, яка надходить в організм, засвоювалася добре й легко, щоб ми швидко відновлювали свої сили. Але якщо їсти брудними руками, то в наше тіло потрапляють хвороботворні мікроби, злі. Вони борються з добрими мікробами, проганяють, а іноді знищують їх, займають їхнє місце, і людина хворіє. Тому потрібно допомагати добрим мікроорганізмам. А ну ж бо, мерщій мити руки, а потім — грушу.

Адам так і зробив. Але думка про мікроби переслідувала його до вечора. І за вечерею він знову порушив цю тему.

— Ну що ж! — сказав тато. — Йди-но купатися, а перед сном помандруємо до країни Мікробії.

Хлопчик вимився, одягнув піжаму й ліг у ліжко. А тато взяв аркуш паперу, намалював на ньому мапу і влаштувався поруч.

— Тату, а мікроби живуть не тільки у своїй країні! — сказав син. — Адже вони й у нас із тобою теж є.

— Так, — підтвердив тато. — Вони скрізь і всюди. І на деревах, і в хмарах, і в землі та під землею, і в океанах. Адже вони дуже-дуже маленькі й дуже різні.

— А чому ми їх не бачимо? — зацікавився Адам.

— Може, тому, що вони добре ховаються? — пожартував тато. — Але насправді на нашій планеті дуже багато крихіток, яких людське око не бачить, їх можна розгледіти тільки під великим збільшенням у мікроскоп.

— А ми подивимося в мікроскоп? — зацікавився син.

— Сьогодні ні, але завтра обов’язково подивимося. Ти ж бачив у мене в кабінеті мікроскоп?

Адам, звісно, бачив. Але він знав, що татові речі в кабінеті чіпати ніяк не можна. І навіть близько до них підходити.

— Ось, дивись, — тато дістав свій аркуш із мапою. — Це путівник країною Мікробії. Зараз ми вирушимо просто на…

— М’яч! — радісно підхопив Адам і пояснив: — Мікроби ж скрізь.

— Гаразд, на футбольне поле, на м’яч!

Тато поставив на аркуші паперу крапку.

В Адамових очах щось замигтіло, наче він на величезній швидкості мчав крізь тунель, і хлопчик опинився на неосяжній круглій планеті.

— Де це я? — спантеличено запитав він.

— Де-де, на м’ячі! — пролунав поруч із ним голос, й Адам побачив навколо безліч різнокольорових істот різної форми: довжелезних і худих, коротеньких і товстеньких, і колючих, як їжачки, і волохатих, як гусінь, і маленьких, і не дуже.

— Ви хто? — здивувався Адам.

— Не впізнаєш? — сказала йому кругленька червона істота. — Ми ж у тобі теж живемо. Нас звуть мікроорганізми!

— То що, я тепер теж мікроорганізм? — здивувався Адам.

— Ну-у-у… Певною мірою так! — підтвердив мікроб. — Ти ж тепер маленький — отже мікро. Мікро — це означає дуже маленький, невидимий оку.

— О-о-о-о, — мовив Адам. — Отже мікроскоп — це апарат, який розглядає таких крихіток, як ви.

— Як ми! — усміхнувся мікроб.

— А що ми робимо на футбольному м’ячі? — запитав Адам.

— Живемо, ось що, — хором відповіли мікроби. — Ми тут одна велика сім’я! Тільки нас весь час штовхають!

І справді, щось вдарило по планеті-м’ячу, і він злетів у повітря, закружляв, а потім упав у траву, зачепивши деяких мікробів.

У Адама паморочилося в голові і його нудило. М’яч літав туди-сюди.

Нарешті це припинилося, хтось узяв м’яч у руки й поніс.

— За мною! — скомандував червоний мікроб і перестрибнув людині на руку.

За ним поспішили інші різнобарвні і різні за формою мікроби.

Адам теж побіг із ними, він більше не хотів залишатися на м’ячі, що крутився і стрибав. «Як можна взагалі жити в такому місці»? — подумав хлопчик з повагою про мікробів. Вони були більш стійкі, ніж він.

Тим часом футболіст лишив м’яч у кутку кімнати й пішов мити руки. Деяких мікробів віднесло з водою і милом, але декільком, особливо чіпким, вдалося сховатися. Адам разом із червоним мікробом утрималися на товстій волосині руки футболіста. Вона була схожа на стовбур дерева. А коли чоловік позіхнув і прикрив рукою рот, червоний мікроб смикнув Адама за руку, і вони разом з’їхали всередину чоловіка його вологим язиком.

Адам злякався, але мікроб поводився в новому місці, наче вдома.

— Не бійся, — сказав він. — Підемо гуляти і шкодити. Я вже бачу команду моїх побратимів, хвороботворних мікробів.

— Але я не хочу шкодити! — упирався Адам.

Червоний мікроб подивився на нього, як на божевільного.

— Ти що, це весело! — сказав він. — Дивись!

І він побіг до команди таких самих мікробів. Разом вони сиділи в засідці, поки не побачили групу охоронців організму, що патрулювали на території — гарненьких блакитних імунних клітин. Усім натовпом мікроби накинулися на цих охоронців і зжерли їх.

— Ой, лишенько! — вигукнув Адам.

— Ворота відчинені, біжімо! — скомандував червоний мікроб, і вони всі помчали пошкоджувати людські органи: накинулися на горло, залізли до носа, в легені і нумо там бенкетувати й колобродити.

— На допомогу! — закричав Адам. Він не хотів бути в команді шкідливих мікробів, він хотів врятувати людину.

Його крик почули імунні клітини, які спокійно прогулювалися в інших органах людини.

— Небезпека, небезпека, вороги! — прокричали клітини одна одній по ланцюжку.

Вони швиденько зібрали велику групу рятувальників і кинулися на ворога. Адам теж не залишився осторонь. Він відважно проганяв шкідливих мікробів. Деякі добрі та злі мікроорганізми загинули, і людський організм викидав їх назовні за допомогою кашлю і чхання. Деякі шкідливі мікроорганізми ослабли. Імунні клітини загнали їх у темниці. Коли ворогів було повалено і знешкоджено, імунні клітини-охоронці зітхнули спокійно.

— Ну ось, в організмі настав мир і порядок. Чужинців вигнали, до людини повертаються сили й енергія!

Адам зрадів. Охоронець у блакитному вбранні потиснув йому руку:

— Дякую, що покликав нас вчасно!

— Шкідники більше не повернуться? — запитав Адам.

— Повернуться, — зітхнув мікроорганізм-охоронець. — Вони завжди повертаються. Але ми будемо стежити за ними. Взагалі-то, без шкідливих мікроорганізмів теж ніяк не обійтися. Вони допомагають зберігати природний баланс.

— Як це? — здивувався Адам. — Я думав, шкідники — це дуже погано. Мама завжди змушує мене все мити.

Розумієш, — сказав охоронець, — шкідливі мікроби загартовують організм. Адже ти знаєш, що іноді людям роблять щеплення. У цих щепленнях містяться ослаблені шкідливі мікроорганізми. Імунітет людини— тобто ми, охорона організму — розпізнає шкідника, знищує і запам’ятовує. І щойно схожі мікроби потрапляють в організм із навколишнього світу, ми їх розпізнаємо і швиденько прибираємо.

— Ви тут як суперкомп’ютер, — захопився Адам.

— Так, ми з величезною швидкістю по ланцюжках усе передаємо одне одному. І справді, як інформацію в комп’ютері. А тобі вже час. Біжи в ніс до людини, ми її полоскочемо, вона чхне, а ти виберешся назовні.

Адам так і зробив. Коли він опинився в носі, пролунав оглушливий чих, і хлопчика викинуло на кухню.

Усе, як і раніше, було величезним навколо нього, і він мало що впізнав, але запахи улюблених млинців із полуницею він не міг не впізнати. Це була кухня в їхньому будинку.

«Виходить, я був у татові? Це він був людиною, яка брала в руки м’яч?» — подумав Адам.

Але тут його накрило чимось темним, а потім залило водою, і він помчав у вирі, голова закрутилася, замиготіли вогники, ніби ліхтарі в тунелі.

Коли хлопчик розплющив очі, він був у своєму ліжку, у своїй піжамі й нормального людського розміру.

— Привіт, сонько, — відчинив двері тато. — Ходімо, покажу тобі твоїх мікробів.

Адам взувся в капці й побіг за татом до кабінету.

Подивившись у скло мікроскопа одним оком, хлопчик побачив усіх своїх різнокольорових друзів-мікробів. Вони справді були різної форми і різних кольорів.

— Привіт! — усміхнулися йому в мікроскоп мікроорганізми.

Відкрийте всі таємниці нашого чарівного лісу!

Бібліотека авторських "Живих казок" чекає на вас!
Сотні корисних історій для розваг і розвитку дітей.
Перегляньте наші казкові ТАРИФИ — вони вас приємно здивують.
Подаруйте дітям радість, задоволення і користь!