Мурчикова мрія

Як шкода, що я не можу написати листа Дідові Морозу... Та що вже й казати: я взагалі не вмію писати. І навіть малювати олівцями та фломастерами. Не дивуйся, друже, я не людина, а всього лише маленьке кошеня. І мені дуже хочеться додому. Але так вийшло, що я нічий. О так, лапами по снігу я все-таки малювати вмію. Дивись, яке вийшло коло! Ну так, ти маєш рацію, це більше схоже на овал. Або на пляму. Бр-р-р... Як же холодно! Минулого разу я ховався від снігу в картонному будиночку, який діти приносили у двір. А зараз він розмок і розвалився. Тепер і сховатися ніде. І ночувати ніде. Аби не це віконце на другому поверсі, в якому так яскраво і тепло горить світло, я б, напевно, давно взявся кригою. Не розумію, чому я так люблю на нього дивитися, але, коли я це роблю, мені стає тепліше. Білява дівчинка років десяти щовечора сидить біля вікна і читає книжку. А поруч із нею настільна лампа лиє м'яке світло на сторінки. Давненько я не бачив, щоб хтось із дітей так захоплено читав паперові книжки.