На раз-два!

Ранок у білого бичка Рогатика почався із занепокоєння. Вночі йому наснився поганий сон, тому він прокинувся в тривожному стані. Бичок розплющив очі, але в його голові досі лунало: ― Допоможи! Допоможи! Допоможи! Рогатик не до кінця усвідомлював, хто і чому його кличе. Коли він визирнув у вікно, то побачив, як пожовклий кленовий листок, що летів із дерева, раптом на мить завис у повітрі і прошепотів: ― Там, у лісі, де дерева схилилися одне до одного... Бичок вибіг зі свого будиночка і попрямував до лісу. Він довго бігав у пошуках тих самих дерев, що переплелися кронами, як раптом побачив на землі світлячка, який не сяяв і гірко плакав. ― У чому справа, мій друже? ― обережно поцікавився Рогатик. ― Я більше ніколи не зможу світити, ― відповів світлячок. ― Розумію, як тобі погано. Але, може, давай спробуємо зрозуміти, чому ти згас, і тоді, напевно, що-небудь придумаємо? ― На раз-два тільки головою похитати легко, ― сумно заявив світлячок. ― Що ми можемо придумати? ― У який момент ти перестав світити? ― Дай подумати, ― замислився світлячок, а через деякий час вигукнув. ― А, згадав! Я згас у той момент, коли вкотре хвалився своїм різнобарвним сяйвом перед іншими комахами. Так-так, я не просто вмів світити ― я сяяв і переливався райдужними кольорами.