Повітря і небо

Пандочка задумливо жувала бамбук і дивилася в небо. Воно було блакитне-блакитне, а краєчком пливли легкі білі хмарки. «От би дістати собі хмаринку! — думала панда. — Вона м’якенька, ласкава й пухнаста. Напевно, чудово на ній стрибати!» І пандочка полізла на дерево. Хмари ж високо, і з найвищої гілки їх найлегше дістати. Пандочка вже майже дісталася до верхівки. Якраз над нею пропливала чудова густа хмара. Панда потягнулася до неї, аж тут вітер хитнув гілку, і маленька тваринка ледве не перекинулася з висоти на землю. Вона міцно обхопила гілку лапами й заплющила очі. Весь світ гойдався, їй було страшно. — Доню, а що ти там робиш? — запитав пандочку її тато. — Хмару хотіла дістати! — подала голос донька. — Але вона занадто високо! — Ну ж бо обережно перебирай лапками і спускайся донизу. Я тут тебе підтримаю, — сказав тато і теж видерся на дерево. Він не міг залізти на ту гілку, де сиділа його донька, інакше б вони разом упали, тож тато лагідним голосом вмовляв її злізти нижче. Пандочка спочатку відмовлялася, але потім усе ж таки наважилася трішки спуститися. Щоправда, тіло її майже не слухалося. Тато своєю міцною лапою підтримав доньку, потім узяв її зубами за загривок і акуратно поніс униз. А там віддав мамі.