Працювати чи ні
Вечоріло.
Лемур — пухнасте звірятко, схоже на кішку, — висів на гілці головою донизу, зачепившись хвостом. Він розплющив свої великі жовті оченята, що світилися в темряві, й дивився навсібіч.
Повис лемур просто над землею, оскільки йому було ліньки лізти вище. Та й навіщо? Адже варто було тільки роззявити рота, як нічні метелики, приваблені світлом його очей, самі залітали туди. Лемур задумливо їх прожовував і спокійно висів далі.
— Ой-йой! — раптом підстрибнув хтось поруч із лемуром.
— Хто-о-о-о ту-у-ут? — ліниво і протяжно запитав лемур.
— Я, кенгурова щуриця! — відповіла істота.
Лемур оглянув її. І справді, схожа на кенгуру. Стоїть на задніх лапках, підстрибує, і сумочка на животі є.
— А що ти робиш? — зацікавився лемур, однак із гілки не зліз.
— Будую собі житло, — кенгурова щуриця показала на свій хвіст.
Її хвіст обвивався навколо купки хмизу. Щуриця несла хмиз, щоб вистелити ямку, яку викопала для свого будиночка.
— Хм-м-м… м-м-р-р-р, — протягнув лемур. — А навіщо?
— Як навіщо, лемуре? Щоби було зручно, щоб ховатися від хижаків, щоб спокійно спати вночі. Нарешті, сім’я ж з’явиться, діток треба десь ростити.
— Хм, — знову сказав лемур. — Але ж діти у тебе в сумці сидітимуть.
— Діти в сумці, а я де? — розвела лапками щуриця.
— На гілці, — відповів лемур. — Дивись, як тут чудово.
— Я так не вважаю! — заперечила щуриця. — Якщо я буду вниз головою висіти, у мене малюк із сумки випаде. Ні, друже. У житті треба й попрацювати, а не тільки на гіллі висіти.
Лемур ще ширше розплющив свої очі-блюдця.
