Сліди

Якось Киріан побачив сліди. Величезні, схожі на слід людської стопи, тільки набагато більші і вигнуті з боків дугою. Пальці довгі, може, навіть із кігтями. Сліди вели до лісу. Хлопчик уже вмів розрізняти заячі сліди — два довгих, два коротеньких. Собачі сліди, сліди кабана, сліди вовка, сліди від тіла змії або вужа, сліди мишей і їжачків, сліди птахів і равликів. Його дідусь навчив, бо часто займався з онуком і брав Киріана із собою до лісу, щоб хлопчик міг почуватися там упевнено й завжди знаходити дорогу додому. — Навіщо ти мучиш дитину? — запитувала бабуся, коли дід будив онука рано вранці. — Не мучу, а вчу виживати в лісі, — завжди відповідав дідусь. — Я не дитина! — додавав діловито Киріан. — Ну гаразд, гаразд, — здавалася бабуся, загортаючи для них теплі пиріжки у біленький рушничок. — Ідіть уже, слідопити. Та будьте обережні! Дідусь цілував бабусю в одну щічку, онук — в іншу, і вони вирушали в дорогу. У лісі завжди було цікаво. Киріан познайомився з безліччю звірів і навіть трохи подружився з білками, яким приносив горішки.