Віслючок і намисто
Раптом віслючкове копито цокнуло по металу. Віслючок опустив мордочку до землі й підчепив губами предмет. Це виявилося якесь старовинне намисто з дорогоцінним камінням.
«Красиво!» — подумав поціновувач моркви, підкинув намисто вгору й підставив голову. Намисто впало й охопило його шию. Віслючок вирішив, що подарує його мамі.
Аж тут на город вибігла господиня — власниця городу. Вона остовпіла, коли побачила віслючка, що жує морквину.… І прабабусине намисто на шиї в непроханого гостя!
— Спасибі! — подякував їй віслючок за смачний обід і за подарунок для мами.
— Ах ти скотина вухата! — заволала господиня, схопила хворостину й погналася за непроханим гостем.
— Це не я, це не я! — вигукував віслючок, проломивши паркан і відчайдушно тікаючи.
Та й справді, хіба він — скотина? Він дуже вихований і милий. Тільки власниці городу було байдуже.
Віслюк спритно перестрибнув через канаву, а хазяйка городу не змогла і впала. Уся в багнюці з голови до ніг, вона сиділа в канаві і вигукувала прокльони.
Тут до неї підійшов її чоловік. Він витягнув дружину з ями і сказав:
— Ну що ти, хіба так з віслюками так чинять? Він же знайшов нашу коштовність, яку ти пів життя шукала, копаючи для цього город.
Ось ми зараз дамо йому ще моркви, нехай хоч усю з’їсть, адже якщо продати намисто, за ці гроші можна купити ціле морквяне поле!
