Вітер
Із землі підіймався прозорий потік повітря. Якась сила вабила його догори. «Куди це я? — думав потік. — Напевно, до хмар!» Маленький і невидимий, він знав, що небо починається просто від землі, але хмари живуть високо, вище за гілля дерева, у якому й застряг потік повітря.
— Привіт! — сказало дерево. — Воно відчувало потік повітря як легкий подих. — Зараз ми підсилимо тебе!
І дерево почало виділяти з листочків прозорий кисень, крихітні частинки якого кружляли біля повітряного потоку й одразу ж прилипали до нього. Потік посилився і збільшився. Тепер він бавився з листочками дерева.
— Вітерець! — назвало його дерево. — Тепер ти маєш ім’я. Ти рухаєшся. І хоча тебе не видно, зате можна відчути. І почути. Наприклад, коли ти шурхочеш у листі. А ще вітерці бувають прохолодні, теплі, холодні й гарячі.
— А я який? — запитав Вітерець, лагідно перебираючи листочки.
— Ти прохолодний і приємний, свіжий Вітерець.
Вітерець прислухався: йому здалося, що його щось кличе. Або хтось.
— Мені час! — заметушився він.
— Звісно, — відповіло дерево. — Вітерці мають рухатись і летіти туди, де вони потрібні. Кожен вітер має робити свою справу і виконувати свою роль. Лети, рости, міцній. Тільки пам’ятай, що ти маєш приносити користь, а не руйнувати!
