Загадковий курник

— Доро-о-о-огу! — кричав Поль. Він мчав із гори на тачці, тримаючись за ручки, підстрибуючи на пагорбках і камінчиках.

Індик не хотів поступатися дорогою і сварився на Поля, трясучи головою. І тому йому ледь не віддавило хвіст.

— А-а-а-а-а! — горланив Поль.

Корови, гуси, дід і бабуся, які ворушили сіно, розбіглися навсібіч. Великий вухатий собака, що спав під деревом, схопився і здивовано спостерігав за тим, що відбувається.

Нарешті тачка заїхала в копицю сіна, розметала його і зупинилася. З неї вилетіли гарбузи й Поль. Поль ефектно пролетів над лугом і впав на дах курника, а звідти вже й у сам курник. Кури з переляку почали нестися. Півень радісно поглянув на них. Недарма, виходить, він їм щойно читав лекцію про користь позитивних емоцій і сонячного світла. У дірку на даху тепер заглядало сонце.

Кури не побачили нічого страшного й заспокоїлися. Чомусь вони не помічали хлопчика, який стояв посеред курника й розмахував руками, струшуючи з них солому.

— Ну ось, мої курочки! — солодко сокотів півень. — Сонце корисне, я ж казав!

— А якщо дощ піде крізь цю дірку в даху? — невдоволено проквоктала чорна курка.

— Що за бунт?! — розсердився півень. — Хто тут псує всім настрій?

Поль застиг від здивування, бо раптом почав розуміти розмову курей і півня. Хлопчик підійшов ближче й помахав перед ними руками.

— Ой, вітерець подув! — вигукнула біла курка. — Звідки тут вітерець?

— З дірки в даху! — пробурчала чорна курка.

— Що за негатив?! — вигукнув півень. — Ти нам яйценосність знизиш! Не дозволю!!!

Півень розхвилювався, почав підстрибувати й лаятися. Поль схопив його й підняв у повітря.

Здивовані кури забули, про що сперечалися, коли їхній ватажок раптом повис над землею, озираючись і обурюючись. Його лапи молотили повітря.

— Ви що, мене не бачите? — несподівано запитав Поль по-курячому.

— Ба-ба-бачимо, — заїкаючись, озвалася чорна курка. — Висиш у повітрі, задерши лапи.

— Це не я! — вигукнув півень.

— А хто?! — перезирнулися кури. Вони нічого не розуміли. У їхнього ватажка явно не всі вдома, та ще якась сила високо підняла його й утримувала догори лапами.

Поль подивився на півня, тоді на свої руки і зрозумів, що ніяких рук немає. Точніше, вони-то є, але чомусь прозорі. Як і ноги. Як і все тіло.

Кинувши півня на підлогу, хлопчик відчинив двері й вибіг назовні. Тут було світліше, ніж у курнику, але ні рук, ні ніг Поль у себе так і не побачив.

«Я став невидимим!» — стривожився Поль і помчав до річки, щоби подивитися на віддзеркалення. У річці відбивалися тільки небо, дерева і хмари, ніякого кошлатого хлопчика, ніяких рваних штанин, вивернутих кишень і розстебнутих рукавів. Загалом, жодних ознак Поля. Хлопчик засунув у воду ногу й поворушив там нею. По воді розбіглися кола, але нога залишалася прозорою.

Поль помчав назад у курник, а тоді вискочив з нього через дах у двір. Руки й ноги знову були на місці, усе видиме й брудне, як і належить.