Жаб’ячі перетворення
Погода була тепла. Розквітали сади. Над озером стояв гул: жаби гучно виспівули пісні. У них був час весіль, тож усі щосили раділи й веселилися.
Під водою молодий жук-плавунець ворушив стебла латаття.
— А ну киш звідсіля! — почув він грізний голос.
Озирнувшись, жук побачив перед собою жабу, яка неприязно дивилася на нього.
— Киш, кажу! — повторила вона й наблизилася.
З іншого боку до них підплив чоловік жаби, ще більший та огрядніший, ніж вона сама.
— Та я ж нікому шкоди не роблю! Харчуюся травичкою, рибок і жабів не їм! — вигукнув жук. — Чому ви мене проганяєте?
— Усі жуки-плавунці — страшні хижаки! — сердито сказав жабун і підступив ближче до жука. — Ми тобі не віримо, йди собі, поки ми самі тебе не з’їли!
— Але я справді не їм нікого, тільки водорості й траву! — запевнив жук і як доказ згриз стебло латаття й проковтнув його. — Ось!
